"Кардашинка: Спогади затопленого краю"

Твій світанок все ближче, а з ним  - воскресіння!

про окупацію  села  Кардашинка

Голопристанської міської  територіальної громади

з нагоди 239 річниці з дня його заснування

На карті України є багато сіл, схожих за назвою. А от Кардашинка - село унікальне, неповторне, воно єдине і любе серцю кожного його мешканця. Тут народилося, виросло, провело найкращі роки не одне покоління кардашинців. Вони творили історію своєї малої батьківщини, примножували і збагачували пам'ять про свій рід із глибини віків до сьогодення. Саме на прикладах доль таких односельців ми зможемо виховувати молоде покоління, щоб зберегти пам'ять про минуле і впевнено дивитися в майбутнє.

Цьогоріч село відзначатиме свою 239 річницю з дня його заснування. Тернистий шлях довелося пройти його жителям, не завжди у ромашках була їхня стежина, але світлий спогад про свій дім, батьківський поріг, стару грушу біля хати назавжди зберігся у їхніх серцях. Хвала тому кардашинцю, який не зрадив, не змінив власні переконання, не став перевертнем у найтяжчі години для нашої країни.

Цей рік стане пам'ятним і для сільської школи - їй виповнюється 112 років! Саме зі школою пов'язані найкращі спогади у кожного нашого односельця. Варто також відзначити, що за останні роки владою і громадою села зроблено багато добрих справ, щоб навчальний заклад жив і виховував підростаюче покоління. Адже хотілося зберегти єдиний культурний осередок у селі , бачити людей радісними і щасливими.

Якби не лихо, яке спіткало усіх нас у лютому 2022 року... Війна залишила свій кривавий слід у душі кожного мешканця. Близько п'ятої ранку 24 лютого пронеслися над річкою перші ворожі ракети, а потім  сильні вибухи в Чорнобаївці, бій на Антонівському мосту, страшний гул військової техніки по трасі Гола Пристань - Херсон, відсутність продуктів у магазинах, захмарні ціни на ринку, тортури місцевих, хаос, безвихідь і страх... Але й тут люди змогли згуртуватися: комусь довелося везти картоплю, хтось доставляв борошно, роздавав свіжу рибу й редиску, а згодом можна було зробити й закупи круп, олії та інших продуктів, І за кожною справою стояло чиєсь бажання допомогти. А згодом - одна валіза в руках і початок іншого життя: фільтрація, перевірка телефонів, відбитки пальців, обстріли евакуаційних колон, орендовані квартири, перельоти, пристосування до інших умов життя... Рідне село зараз в окупації. І це не дає людям спокійно жити, спати, їсти, любити, займатися улюбленими справами. Важко дихати, неймовірний біль тисне душу і нічим його не можна заспокоїти...

Удома знаходили час піти до церкви, відзначати День села і Свято-Андріївського храму. Діти й дорослі колядували, щедрували, "водили козу", у селі були свої традиції. Родинами відвідували всі шкільні свята, брали участь у районних та обласних  заходах, діти одержували грамоти, премії і стипендії. Завжди у жителів населеного пункту було бажання робити корисні справи: закласти першу асфальтовану дорогу по вулиці Шевченка, навести лад у церкві, встановлювати пам'ятні знаки, латати ями на дорозі, допомагати при капітальному ремонті школи.

Згуртованості односельчан вистачило б ще не на одну благодійну справу.

У грудні 2022 року почалися сильні обстріли села. Війська рф били куди попало, іноді прицільно, з'явилися перші поранені й загиблі... Зруйновані й пошкоджені хати, обстріляна кілька разів школа. А скоро червень 2023 року примножив лихо: Кардашинка разом із прилеглими дачними садибами повністю була затоплена через підрив окупантами Каховської ГЕС. Тижні страждань знову зробили свій відбиток у серцях його мешканців. Вони рятувалися як могли: на горищах, на кучугурах. Рев води, яка мчала у першу ніч від річки по селу у південному напрямку, ще довго буде у пам'яті тих, хто не спав усю ніч, передчуваючи ще більшу біду. Вночі  під ногами бігали і плавали пацюки, жаби, вужі, які шукали прихистку, а згодом почали тріщати і валитися будинки. Не обійшлося без загиблих... Їхні тіла згодом вивезли окупанти у невідомому напрямку. Слова вдячності адресуємо молодим хлопцям-рятівникам. Їм складно було вести човна проти течії, вони натирали пекучі мозолі від весел, часто - відсутність зв'язку, але люди були врятовані! Їжа закінчувалася, ліків немає, неймовірна спека, евакуація, розстріл човнів із людьми, смерть, поранення... У одного з односельців на горищі була свиня, згодом вона потрапила до великого чавуна: люди змогли поїсти супу. За кілька тижнів перша продовольча допомога і хліб. Не можна було без сліз роздавати людям їжу...

2024 рік. Зруйновані і розбиті будинки, порослі густою травою присадибні ділянки, знову вибухи, пожежі. Горіли цілі вулиці, власними силами щось намагалися гасити. Але не під силу людині боротися з таким вогнем... Спалено ліс, понівечені дачні кооперативи. Це вже не райський куточок у Голопристанській громаді, але тут ще живуть люди. Дуже прикро і боляче, що все, що будували та накопичували роками, може бути  так легко зруйноване. Війна - це не шлях у майбутнє, це шлях до занепаду та знищення будь-яких цінностей. 

За роки війни багато чого змінилося: мати оплакує сина, дружина втратила чоловіка, діти лишилися напівсиротами. Війна відкрила очі, що є безцінним і найдорожчим у житті, а що не вартує і копійки, і вчинки зрадників - підлі, і слова їхні нічого не варті... Байдужі ніколи не стануть переможцями.

Щасливі люди повинні знову стати щасливими і успішними, жити в затишних оселях, бо жодна з країн світу не буде милішою від рідної. Неможливо викорінити ту любов, із якою ми народилися. Неможливо змусити нас забути, розлюбити. Пам'ять усе збереже. Буде і на нашій вулиці свято, усі дочекаються отих золотих слів - перемога, мир, пора додому!

Тобі, Батьківщино наша, випала кривава честь протистояти залишкам диявольської імперії, захищаючи собою інших. Тому віримо, жертва не буде даремною. Твій світанок все ближче, а з ним  - воскресіння!