Людям із порушенням зору
Побудовано на платформі
Повернутися до списку

Перша історія із циклу «Живі історії окупованої Голопристанщини»

21.03.2024

Ці нелюдські події сталися з жителем Старозбур’ївського старостинського округу Голопристанської громади Херсонської області.

Задля безпеки деяка інформація була замінена на символи ***, повний текст буде опубліковано після деокупації лівобережжя Херсонщини.

>>><<<

...24 лютого 2022 року о 5:00 ранку пролетіло – по звуку наче два літака дуже низько над селом. Пізніше стало зрозуміло, що то дві ракети, які летіли на Чорнобаївку. Відразу після цього було чути вибух. Коли я вийшов на поріг, то побачив над Херсоном величезний чорний гриб від вибуху. У Чорнобаївці. Це була якась прострація. Шок. Сказав жінці, що почалася війна. Зібрався на роботу.

Всі прийшли рано. Були чутні з боку річки вибухи, канонада з боку Миколаєва, Станіслава. Це було відчутно, бо в старостаті дрижали шибки у вікнах. Нам призначили зібратися в центрі ОТГ, в Голій Пристані, на 12 дня. Ми думали, що там щось проясниться, але коли приїхали, то дізналися, що прокуратура виїхала, поліції вже немає. І що ми вже фактично відрізані.

Тоді підійшло ще багато чоловіків. Вони зранку пішли у військкомат, але він був зачинений. Це, в основному, були хлопці***. Сказати їм ніхто нічого не міг. Ситуація була шокова.

Фактично в обід, ще в перший день, вже були в окупації. Перший день був такий сюрреалістичний, було незрозуміло, що відбувається, і що робити далі...

>>><<<

Десь до середини березня росіяни у наше село не заїжджали. І в Голу Пристань теж. Така якась ситуація була чудна: вони начебто є, ми в окупації, відрізані – але їх ще ніхто не бачив. Уся міська влада продовжувала виконувати свої обов’язки.

У перші дні ми познімали вказівники на дорогах. Десь за два тижні приїхала перша машина із «зеткою». Видно, заблукала. Проїхала по центральній вулиці в бік Рибальчого, там розвернулася, приїхала назад. Але люди були перелякані навіть цим фактом.

До мого двору надвечір, після роботи під’їхало близько семи машин. Їх було чоловік 40. Вони вивели мене на вулицю. Стали ставити питання, на які не знаєш, як відповідати.

Наприклад, «Ми всьо знаєм, всьо подтверждаєтся. Ти кого трєніровал?». Таке питання, на яке не знаєш, що відповісти.

Зрозуміти, що вони мають на увазі було важко, бо на думку спадали лиш роки, коли працював в *** і водив дітей в походи або займався з ними в різних спортивних секціях. І більше мені нічого в голову не приходило, кого я міг тренувати.

Потім я зрозумів, що це у них просто така манера ставити дурні питання і очікувати на них відповідь – може людина щось і скаже.

Поки вони мене розпитували, двоє з них пішли в хату – начебто обшук проводити. Винесли «доказ» – значок прапору ЄС і там написано «Слава Майдану».

Посадили мене в машину і ми поїхали в старостат. Там ще хвилин 10-15 продовжувалася ця розмова. І потім видно їм це самим набридло і вони сказали, що їм просто треба безпечно переночувати. Фраза була буквально така: «Гдє ми нє станєм, нас вєздє обстрєлівают».

Тобто, вони вже десь по наших степах шлялися і їх кругом обстрілювали. Тому вони були вже такі – давно не миті, перелякані, обвішані зброєю. І сказали, якщо вони безпечно переночують в селі, то наступного дня поїдуть.

Я повинен був їм гарантувати, що їх не будуть обстрілювати. Я відповів, що я не начальник Генерального штабу. Вони сказали: «Ми тогда сдєлаєм всьо по-другому. Половіна нас будєт ночєвать в ***, а половіна – в вашєм домє».

Поїхали знову до мене. Десь до 30 чоловік. Машини поставили біля двору, зайшли в хату. Вони були всі озброєні. Ми з дружиною були в меншій спальні. Вони спали кругом: на підлозі, на ліжках, в коридорі, в прихожій. Сиділи на кухні, їли сухпайки. Виставили охорону. Викопали чотири ями по кутках городу. Залізли туди з кулеметами. Забрали у мене, в дружини і у всіх сусідів телефони. Боялися, що хтось наведе.

Вранці десь о 07:00 телефони віддали і поїхали. Я думав, що вони поїхали з села, так як казали. Як пізніше я дізнався, це були не військові, а як вони називають росгвардія, в чорній формі, без шевронів. Машини вони поставили в нашому парку в центрі біля старостату. Розмістилися у будинку культури, виламали двері, все поперевертали. Зайняли школу.

Через декілька днів їм захотілося більш комфортних умов і вони перебралися на туристичні бази «***» та «***», що на краю села. Також зайняли спецшколу-інтернат обласного підпорядкування. Виставили кілька постів на центральній вулиці. І в перший день зібрали два мішка телефонів. Пообіцяли їх віддати через день, але повертання затягнули. А в людей там не просто телефони — це ж банківські онлайн-картки, пенсії, виплати. Дорогі телефони вони взагалі не повернули. Якусь частину нам потім вдалося отримати назад та роздати людям обратно.

Поки їх два тижні не було в селі, ми працювали в умовно звичному режимі. З’явилася купа проблем, які були для нас новими, з якими раніше не зіштовхувалися. Виявилося, що ми зараз не живемо запасливо, як наші бабусі, у яких в запасі завжди були по мішку борошна та цукру. І коли в магазинах все почало зникати, то виявилося, що у деяких родинах, особливо багатодітних, вже через тиждень не було чого їсти.

Ми зверталися до фермерів за зерном, мололи його на млинах, які на той час вже стояли десятиліттями, і які довелося відновити, щоб вони запрацювали. Розмелене борошно привозили до старостату і роздавали людям. Багато людей принесли харчі, якими вони могли поділитися і вже їх розвозили тим, хто їх потребував.

В одній із родин, в якої було 22 прийомні дитини, склалася катастрофічна ситуація і треба було постійно десь брати продукти, щоб діти не були голодні.

Поступово проблеми вирішувалися, підключилися наші рибалки, які ловили рибу і роздавали її людям безкоштовно.

Проблему з ліками вирішували за допомогою вайбер-групи «***», де люди почали ділитися медпрепаратами. Після того, як росіяни заїхали в село, це було робити складніше.

*** березня, якраз мені в цей день було *** років, я ввечері обходив самотніх людей похилого віку, в яких немає родичів або вони дуже далеко. Мені подзвонила дружина і сказала, що біля двору стоять машини і мене чекають. Було вже близько 17 години. Передчуття було погане. Але якби я не пішов, то дружина була б в заручниках. Саме такі методи окупанти використовують, як стало зрозуміло пізніше. Я підійшов, військові сказали, що треба з’їздити в одне місце і вони мене привезуть назад.

На них була чорна форма. Ніяких позначок. Те, що вони з СОБРа я вже пізніше зрозумів з розмов між ними. Повезли мене в один двір, де вже було троє місцевих хлопців – вони були побиті, один з них був повністю роздягнений і лежав на землі. Мене запитали, чи знаю я їх і чи живуть вони в нашому селі. Це справді були наші хлопці, усі до 30 років. Серед них не було ***. Потім трошки вони й мені надавали тумаків, тому що вирішили, що я – «главарь банди».

(***). Вони вирішили, що я керівник «крупної диверсійної мережі». І їх цікавила зброя. Весь час цікавили автомати, побільше автоматів.

>>><<<

Коли ще перший раз вони ночували в мене в хаті, то на кухні сиділи молоді й мені десь півгодини вдалося з ними поговорити. Тоді в них настрої були такі: самі в шоці, що це почалося. Вони ніколи не думали, що буде війна. Були переконані, що скоро будуть перемовини і це все закінчиться. Були такі фрази, що вони «ні прі чьом», що це «пріказ», а вони – «люди поднєвольниє». У них був настрій такий, що вони хотіли аби все закінчилось.

На початку подій вони говорили: «Нам Херсонщина не надо. Ми тут порядок навєдьом, бандеровцев переловим, будєтє тут самі жить, будєт тут Украіна».

А буквально через місяць: «Нєт, всьо, тут Украіни нікогда нє будєт». І ось цей ФСБшник, який мене не випускав, говорив, що тут вже Росія однозначно. Вони були вже впевнені, що отак.

Тобто, тоді було видно, що їм не дуже хочеться воювати і вони не хочуть потрапити на фронт. Тому що, перед тим, як мене взяли, я в Фейсбуці читав і вони читали, що під Києвом Володимирський СОБР потрапив на передову і його весь «поклали».

Їм хотілося тут показати свою «нужность». Що вони розкривають диверсійні мережі, знаходять зброю. Відсидітися тут по тилах. Я тоді сказав, мовляв, давайте, я почну вигадувати щось. Відповідали: «Нєт. Видумивать нє надо».

>>><<<

...Вони усіх нас, і мене в тому числі, відвезли на базу «***». Наступного дня практично цілий день нас били там же, когось виводили, когось били в сусідній кімнаті – всім присутнім було це чути.

Там на базі тримали перші три доби. Приміщення цементне, холодне. Першу ніч ми ночували, стоячи по кутках, на руках кайданки, очі зав’язані. Холодно було. Весь час стояв їхній конвойний, щоб ми не розмовляли. Били. Били і другий день, і третій.

Далі вже могли ми спали сидячи. Їсти вони могли дати тільки вранці скляночку чаю.

...Могли тобі пістолет до голови прикладати й казали, що якщо не скажеш (те, що їм треба), то…

...Або роздягали. По дві, по три години тримали роздягненими. Потім кажуть: «Зараз підемо до річки, попливеш і сам втопишся».

Або було таке, на когось з наших направляють пістолет і кажуть: «Будєшь говоріть ілі нє будешь? Сєйчас єго застрелім».

...Потім оці допити, чи що воно таке: підходить і зразу б’ють одночасно 2-3 здоровенних амбала. Вони не били по голові, били по ногах, по тулубу. Коли ти падаєш, тебе або б’ють ногами, або підіймають, роздягають й дві-три години ти взагалі стоїш голий, а було холодно.

...Або душать однією рукою за горло, аж поки ти не починаєш втрачати свідомість. В організмі є якийсь запобіжник, який в цей момент спрацьовує. Якби не він, то витримати було б неможливо.

Я не втрачав свідомість. Але якийсь був такий стан, що ти знаходишся чи з боку чи зверху цього всього.

На четвертий день вони одягнули мішок на голову, напнули кайданки, кинули на підлогу в якусь машину. Виявилося, що привезли в Херсон, в обласне управління будівлі поліції. З їхніх розмов я зрозумів, що мене в Херсоні прийняв Ахтюбинський ОМОН. Потім я зрозумів, що це Центральний апарат обласної поліції. Там знову били.

Потім цим Ахтюбинським здалося, що мало, запитали: «Ти знаєшь, что такоє тапік?». Тоді я не знав. Тепер знаю, що це польовий телефон, у якому крутиш ручку, він струм дає.

Якось вони це все робили із диким задоволенням. Були такі моменти безглузді, що без цього можна було б обійтися. Вони спочатку зі смачними коментарями одягали дроти на великі пальці рук і починали крутити ручку. Потім їм здавалося, що цього мало. Змушували зняти взуття, шкарпетки. Причіпляли дроти на великі пальці ніг, наливали води на голову, на спину, починали знову крутити ручку. Але я вже був у такому стані, що ніякого ефекту я не зрозумів і не пам’ятаю відчуттів від цього струму.

...Вже пізніше в лікарні після рентгену я дізнався, що у мене було запалення легень, зламані дев’ять ребер та інші травми, які ще довго лікувалися після виписки з лікарні...

А тоді я вже був не я. Тому що вони били і руками, і ногами, і палками... Єдине – всього декілька разів вдарили по голові. Був один удар якийсь чисто зеківський, коли б’ють долонями відразу по двох вухах, дуже сильно і таке відчуття, що у тебе контузія.

...Потім камера була одиночна. Не розумієш який день, число... Один раз вранці давали іжу. Спочатку давали каші з сухпаїв ЗСУ. Потім в них вони закінчилися. Два дні взагалі нічого не давали. Потім варили якусь пшоняну кашу. Зранку дадуть тарілку і все.

Хлопці, яких привезли зі мною, були в інших камерах. Коли викликають людину на допит, то через коридор чути прізвище. І я чув їхні прізвища. Декілька разів.

...Був там один *** – унікальний хлопець. (***) Його взяли. Інших відпустили, а його – ні. Мабуть тому, що в нього російське громадянство. Скоріше за все його вивезли в Крим. (***) Такі, як *** – майбутнє України. Таких треба на обмін, їх треба забирати.

...Там в камері стан був не дуже. Я просив пігулки якісь знеболюючі, але «тюремники» нічого не давали. Взагалі казали, що вас годувати нічим, легше розстріляти.

...Потім було ще декілька допитів. Задавали одне й те саме. При чому, коли вони допитують, то не ведуть документів. Зазвичай, коли ведеться допит, пишеться протокол, якісь свідчення, ти щось підписуєш. Взагалі це було все в усній формі. Може він там собі якусь закарлючку десь поставив і більше нічого.

...А через три тижні знову вивели з камери, завели в кабінет, зняли шапку, щоб я міг бачити. Якийсь молодий у масці (може це ФСБшник був) почав розмову з фрази: «У мєня нєт основаній вас здєсь больше дєржать». В файлі на столі у нього були всі мої документи.

Тут він перераховує усно вимоги, які у них є до мене: не виїжджати з області, виходити на роботу, (***), якщо в селі будуть «посторонніє лічності», треба повідомити. І ніяких проукраїнських акцій.

*[Бо на початку окупації мітинги в Голопристанській громаді проходили не лише в Голій Пристані, але і в усіх старостатах].

*[Тоді я ще не знав, що правозахисники підняли хвилю і були звернення на мою підтримку: через ООН, через Червоний хрест щось робилося].

Потім вдягли шапку, віддали документи, посадили в легкову машину і випустили біля *** парку. У мене недалеко жили родичі, я пішов до них. Випив ліки, вперше за цей час щось нормальне поїв, помився. Зміг подзвонити дружині, бо вона три тижні взагалі не знала, де я. Ніхто не знав. Були чутки, що я в камері повісився.

Поки мене не було, у дружини було два обшуки. Чи обшуки, чи мародерство… Вкрали все: від їжі до золота.

Наступного дня приїхала *** зі знайомим із села. Мене забрали, відразу відвезли не додому, а в Голу Пристань в лікарню, де я пролежав 10 днів.

Лікарня була теж окупована, туди привозили вже й російських поранених. Навіть генерала їхнього «ремонтували» там. Багато лікарів виїхало. Навіть поки я лежав, то бачив, що раз і немає вже якогось хірурга.

Для мене вже не було можливості проводити судово-медичну експертизу, бо єдиний наш експерт виїхав. То просто в історії хвороби написали, що саме в мене було, чим лікували, з чим виписували.

>>><<<

...В кінці квітня ми виїхали так, що по дорозі чудом не потрапили на жоден з блокпостів. Одну валізу на двох взяли. Третина села вже на той час виїхала.

У всіх, мабуть, складалася тоді така надія, що це ненадовго, на 2-3 місяці...

Хата – сакральне явище для українця. Це щось особливе й для моєї сім’ї. Я «хворий» виноградом. У мене 80 кущів винограду в теплицях. Я займався саджанцями. У мене вісім собак. Чим більше працюєш з людьми, тим більше подобаються собаки. Це все для мене і *** рідне. Якби не було на кого залишити собак, не поїхали б. (*** Вони в нас класні).

>>><<<

...Коли був в полоні, окупанти мені говорили, що дружина від мене відмовилась. Їй в той час казали, що я вже заробив на 20 років і вона мене ніколи не побачить. Мені говорили, що будуть проблеми у доньок та онуків і у них життя не буде. Такий в був різновид тиску зі сторони російських військових.

...Дружині було важко. Вона мені розповідала про допити, обшуки. Це звичайна жінка, її виводять з хати, коло неї ставлять двох автоматників, вона сидить на стільці у дворі. В цей час вони проводять обшук, риються в городі, шукають зброю, відкривають вікно, що виходить на вулицю і через нього подають іншим мікрохвильовку, постільну білизну, все грузять на машину...

Вона весь час мене чекала. Її вмовляли ночувати у сестри. А вона казала, а раптом чоловік повернеться, а її вдома немає... Важко їй це далося. Але *** – супер, якби не вона, я би всього цього не витримав.

...Коли був в одиночці бажання було одне – не зійти з розуму. Одна думка: якщо я цей день буду терпіти, і ще, і ще, то я побачу дружину. Якщо я зійду з розуму або розслаблюсь, то шансів на це не буде. *** мене підтримала в усьому. Вона така справжня українка.

Я пам’ятаю свої думки в тій камері. Було два бажання. Перше – не зійти з розуму. Щоб дах не з’їхав. І друге – побачити ***.

>>><<<

Зараз всі зрозуміли: всі, хто там, і хто виїхав… Ми жили в раю! В нас було все добре. І ті проблеми, які в нас були до повномаштабної війни – то насправді і не проблеми були. У нас не було ніяких проблем...

#живі_історії_Голопристанщини

2024 © Усі права захищено
Слідкуйте за новинами
Побудовано на платформі

Для забезпечення зручності у користуванні цим сайтом деякі сервіси використовують технологічні особливості, а саме - cookie. Таке функціональне рішення дозволить вам не вводити одну і ту ж інформацію кожен раз, коли ви повертаєтесь на цю сторінку, або переходите з однієї сторінки на іншу тощо. Залишаючись, ви даєте згоду на використання cookie.  Докладніше