Друга історія із циклу «Живі історії окупованої Голопристанщини»

Для подальшої безпеки інформація ім’я очевидця замінено, оригінал тексту буде опубліковано після деокупації лівобережжя Херсонщини.

Розповідь місцевого жителля Голопристанської громади про жахи окупації.

>>><<<

Іванов Іван, спеціаліст Державної служби надзвичайних ситуацій м.Гола Пристань Головного управління ДСНС України в Херсонській області.

«Мене звуть Іванов Іван. Я народився 23 лютого. Так саме 23 лютого був мій останній найкращий день.

Був мій день народження, я його провів на морі у Залізному Порту, насолоджувався природою, дельфінами, чайками, самим морем. Час минав швидко, я приймав привітання. Цей день насправді був особливим, останнім з кращих. Увечері я зустрівся з друзями і це був незабутній, неповторний вечір, під час якого я отримав найщиріші вітання, ми неймовірно провели час, поспілкувалися, погуморили, посміялися, все було добре. Але все це добре незрозумілим чином закінчилося гуркотом о 4 ранку наступного дня.

Я прокинувся, вийшов на подвір’я і побачив як летять ракети. Але спочатку я не зрозумів що це. Щось летіло в сторону Херсона, в сторону аеропорту в селі Чорнобаївка. Я побачив чорний стовп диму, який було видно з боку плавень. Неможливо було зрозуміти, що трапилось. Думав, може це якісь навчання чи авіакатастрофа. Зайшовши в Інтернет, побачив новини, але, не повіривши своїм очам, зателефонував одному зі своїх найкращих друзів, який працює в поліції. Привітавшись, я запитав, що трапилося, а він відповів, що почалася війна, він спішить на роботу і ми домовилися поговорити пізніше. В цей ранок 24 лютого 2022 року так все і розпочалося.

Коли я прибув о 8.00 на роботу, – а я працюю в Державній службі надзвичайних ситуацій  м.Гола Пристань Головного управління ДСНС України в Херсонській області, – увесь особовий склад підрозділу вже був на робочому місці: і ті, хто заступали на добу, і ті, що ходили щоденно. Ми мали можливість біля нашого підрозділу, який знаходиться на скадовському повороті, спостерігати, як димить військова частина, яка знаходиться в Новій Збур’ївці. І туди прилітали ракети і було чути вибухи. О 9 ранку ми бачили броньовану українську військову техніку, яка була направлена в бік м.Олешки та далі, туди, де знаходиться м. Херсон та Антонівський міст. Вона була заведена та невдовзі поїхала. Через пів години я побачив 6 чи 7 українських танків, які полями фермерського господарства «Органік-сістемс» рухалися поза заводом та поза цвинтарем в бік міста Олешки.

Ми всі були на робочому місці, чекали вказівок, але час йшов, нічого не було зрозуміло, минуло кілька годин. Мені зателефонували друзі з Каланчака і повідомили, що вони вже окуповані і у них підіймають російський прапор. Далі зателефонували зі Скадовська і сказали, що в місто заходить російська армія. Десь ближче до першої години дня на в’їзді з’явилася перша техніка окупантів РФ, яка в місто не заїжджала, а рухалася об’їзною дорогою. Жодна машина військових РФ в цей день не заїжджала в місто Гола Пристань. Але саме в цей час і наше місто стало окупованим. Якщо б можна було подивитися в цей час на містечко з висоти пташиного польоту, то відразу б стало зрозуміло, що його з усіх боків об’їжджає російська техніка, рухаючись на Олешки.

Зі сторони Херсону було чути далекі вибухи та постріли. З новин, які ми дізнавалися з Інтернету, було зрозуміло, що ідуть бої за Антонівський міст, який з’єднує лівий і правий берег Херсонщини, від міста Олешки до міста Херсон.

Ми з моїм другом 25 лютого поїхали до Олешок, щоб подивитися, яка там була ситуація. Місто було сіре і безлюдне. Увесь час було чути звуки вибухів та гуркоту техніки. Під′їхавши ближче до Антонівського мосту, ми побачили розбиту та обвуглену російську техніку, автомобіль, який врізався в заправку. Все було пограбовано та розмародерено на заправках та найближчих магазинах. На дорозі лежали трупи російських солдат, деякі були накриті, деякі – прикопані. Нас побачив якийсь чоловік, вибіг нам назустріч і сказав, щоб ми швидше звідти їхали, бо можуть з’явитися кацапи і відкрити вогонь по цивільним цілям. Ми послухали його і швидко поїхали, - робити там було нічого.

Вперше у Голій Пристані з’явилися військові РФ через кілька днів, коли військовою технікою привезли поранених солдат РФ до центральної районної лікарні і їхні командири наполягали, щоб наші лікарі їх лікували.

В перші ж дні наш міський голова Олександр Бабич оголосив збір чоловіків біля міської ради щодо створення груп для охорони об’єктів приватної та державної власності, недопущення мародерства та нічних чергувань на вулицях, адже ні поліції, ні військових у місті не було.

>>><<<

Місто потроху почав охоплювати хаос. З новин ми дізналися, що Херсон теж окуповано. Наші військові не втримали Антонівський міст і відступили до Миколаєва. Військові РФ оточили обласний центр та увійшли у місто, захопивши державні установи. З новин ми дізнавалися, як херсонці виходять на мітинги, підходячи до облдержадміністрації, яку вони зайняли і виступаючи проти окупантів.

Життя у нашому місті теж змінилося. У всіх магазинах були великі черги, товари ділили між покупцями так, щоб усім дісталася певна частина, адже поставок не було: лиш у магазин АТБ з Олешок приїздили, бо там була оптова база.

Місто стало тихим і безлюдним. Діяла комендантська година, яку на початку встановила міська рада. Вдень я ходив на роботу, ми чергували, виїжджали на пожежі. Згодом і через наше місто стали проїжджати колони російських військових, хоча основна їх маса рухалася по об’їзній дорозі і тоді було чути шум техніки, особливо вночі, коли було тихо. Всі розуміли, що їде багато ворожої техніки в бік Херсона і далі на Миколаїв.

По місту стали їздити цивільні автомобілі без номерних знаків іноземного походження, такі як Toyota RAV4 . На них їздили озброєні люди в балаклавах і у цивільному одязі. Згодом стало зрозуміло, що це заїхали представники російського фсб, які почали налагоджувати свої порядки.

Міський голова Олександр Бабич категорично відхиляв пропозиції виїхати з міста. На його робоче місце приходили фсб-шники, які називалися представниками військової адміністрації з пропозиціями про співпрацю. Але він не погоджувався, тому в кінці березня 2022 року його було викрадено рано-вранці з власного будинку і по сьогоднішній день (червень 2024) невідомо місце його знаходження.

У березні у місто масово заїхала росгвардія. Почалася фільтрація. Це відбувалося таким чином: на вулицю заїжджали Камаз або Урал, на якому сидів кулеметник, а озброєна група військових у кількості 7-10 осіб заходили у двори, не дивлячись на те, чи є вдома господарі. Якщо не було, то зламували ворота, двері. Можливо у них були списки осіб, до яких вони цілеспрямовано йшли з метою перевірки.

В один з таких днів я був на роботі, коли мені зателефонувала моя тітка і повідомила, що по нашій вулиці проводиться фільтрація. Я не хотів, щоб щось пошкодили у дворі чи в хаті, тому пішов додому і чекав на «візитерів». Підійшовши до двору, вони самостійно відкрили ворота, увійшли у двір і почали ставити мені запитання, ходити подвір’ям, відчинили гараж, зайшли в будинок не знімаючи взуття. Мені звеліли залишатися на подвір’ї, а самі – чоловік шість – хазяйнували у будинку і я чув лиш гуркіт: щось там вони перевертали. Біля мене перебував один з військових, а на вулиці стояв «Урал», на якому сидів кулеметник.

Неподалік під’їхала машина типу автозака. Хвилин 15 вони шукали щось у мене в будинку. Згодом винесли мій ноутбук, з моїх слів ввели пароль та почали переглядати фото, листування тощо. А інший забрав мій телефон і переглядав контакти, фото, соціальні мережі. Гортаючи стрічку новин у фейсбуці, дивилися, які ведуться військові дії між нашою і їхньою армією. Побачивши ці новини, задали мені запитання: «Што, нє любішь сільно наших? Топішь за нациков?».

Обшук продовжувався, один з них пішов в кінець городу і запитав у сусідки як давно вона мене бачила. Та, певно з переляку, сказала, що давно мене не бачила. Тоді вони стали запитувати «Гдє ти бил целий мєсяц?». Я пояснив, що ми не часто з нею бачимося. Але це їх не обходило. Вони продовжували обшук, винесли фотоальбом, дивилися фото, кидаючи їх прямо під ноги, побачили світлину, зроблену під час присяги, де я у формі з автоматом, коли учився в училищі ДСНС. Відкрили на ноутбуці мою службову пошту, знайшли кілька листів Скадовського районного управління ДСНС з Херсоном, які їм не сподобались. Один з них сказав: «Да он же тоже за нациков, потому что здесь какая-то воєнная пєрєпіска».

Мої пояснення, що я до цієї переписки ніяким боком, бо це спільна електронна пошта всього управління, їх не задовольнили. Вони нічого не могли зрозуміти, тому поставили мене ударом в спину на коліна, обличчям до стіни будинку, а руки за спиною вже були замкнені в кайданки. Вони продовжували гортати, а один з них по рації сказав, щоб під’їжджав автозак, бо вони знайшли нацика. Я розумів, що нічого доброго з цього не вийде, тому намагався їм хоч щось пояснити, але вони нічого вже не хотіли чути, ще раз ударили мене прикладом в спину, потім в голову, хотіли, щоб я відвернувся, інакше, кажуть, ми тебе тут і застрелимо. То я вже не опирався, лише попросив зателефонувати хоч комусь із близьких.

Тоді мені було дуже страшно. Я ніколи у житті не стояв на своєму власному подвір’ї на колінах в кайданках. І це для мене було дуже принизливо. Раніше я вважав, що росіяни такі ж, як і ми. Можливо, навіть розумніші. Я зрозумів, що це наш ворог, який напав на нашу державу. І мені було так соромно за них. Я не думав, що вони такі дебіли. І я розумів, що на той момент вони могли зробити зі мною, що завгодно.

Вони шукали в будинку і далі, перекинули все, але я нічого не міг зробити, бо стояв на колінах і в кайданках. У мене весь час дзвенів телефон і мені дозволили відповісти на один дзвінок. На гучному зв’язку я відповів близькій людині, що все нормально і я скоро повернуся. Після цього усі вийшли з мого будинку, один з них зняв з мене годинник і запитав, чи є в ньому GPS-навігація і мене попід руки повели публічно по вулиці метрів 50 головою вниз, а кайданками вгору до автозаку.

Біля нього розставили мені ноги, а ззаду притулили до мене якусь ганчірку і сфотографували. Повернувши голову, я встиг побачити, що це сорочка українського поліцейського. Для чого вони це зробили – незрозуміло. Але я думаю, що це було зроблено з метою якоїсь пропаганди, що вони впіймали українського поліцейського або показати, що працюють на результат. За те, що без дозволу оглянувся, я отримав ще раз прикладом і вони запхали мене в будку, де я стояв на колінах в кайданках, а на голові моїй була зав’язана сорочка українського поліцейського.

Я розумів, що ми ще їдемо моєю вулицею, через щілину я бачив, як по підлозі автозака каталися туди-сюди патрони, лежали ломи, багри, якими вони напевно зламували зачинені двори та будинки. З їхньої розмови по рації я зрозумів, що мене везуть «на яму». Куди саме, я не знав. Під час поїздки на мені весь час стояла чиясь нога. Ми їхали по місту близько 30 хвилин. Коли зупинилися, з мого обличчя зняли сорочку і я побачив чоловіка з бородою в камуфляжі, зі зброєю і рацією. Я зрозумів, що це був їхній старший. Вони сказали, що я нацик, розповіли про документи з електронної пошти. Пояснень чути ніяких не хотіли. Я зрозумів, що ми знаходимося біля районного відділу поліції м.Гола Пристань по вулиці Московській.

Знову накинули на мене сорочку і повели під руки. Завели безпосередньо у відділення і зі мною почав спілкуватися один з представників військових російської федерації. Це спілкування з його боку було позитивним, пропонував різноманітні маневри. Спитав, як мене звати і сказав, якщо я чесно відповідатиму на їхні питання, то зі мною нічого не буде. А якщо вони запідозрять мене у брехні, то вони мене вб’ють.

На це я відповів, що мені нічого приховувати. У них був мій ноутбук, телефон та портмоне з грошима, документами та посвідченням. В черговій частині вони поставили мене обличчям до стіни, ноги на ширині плечей, кайданки не знімали і я бачив через щілину в сорочці поліцейського, яка була в мене на голові, державну символіку України та частину слів гімну України. В цей час мені задавали питання: де нацисти, де бендери, де СБУ, де поліція? На це я відповів, що тут вже давно нікого немає ще з 24 лютого, а залишилися лише люди, які проживають у місті.

Але моя відповідь їх не влаштовувала. Вони казали, щоб я подумав краще, розповів, де партизани, де військові, де зброя. Відповідей на ці питання у мене теж не було. Потім вони запитали, де я працюю і я відповів, що у ДСНС України. Вони не розуміли цієї абревіатури, тому я сказав, що це як мчс росії. Вони знову повторили запитання: «Так, гдє ти работаєшь?». Кажу: «В мчс України» і отримую за це з ноги по ребрам і вони кажуть: «Тєпєрь ти работаєшь в мчс росіі». Далі мене запитали, хто такий Бандера.

Я відповів, що це наш національний герой, на що мені сказали, що він не герой, а … (обізвали нецензурним словом). І знову я отримав, але цього разу по голові прикладом. Після цього вони домоглися, щоб я промовив, хто такий Бандера за їхньою версією і були дуже з цього задоволені. В обличчя нікого з них я не бачив, лише чув. Вони задавали багато різних запитань і врешті сказали, що будуть забирати мене «на яму», але по рації їм передали якусь інформацію і вони почали швидко збиратися. Один з них підійшов до мене і сказав, щоб я стояв так 15 хвилин, а потім можу прибрати з обличчя сорочку і зняв з мене кайданки.

Я так простояв, потім звільнив обличчя, оглянувся і побачив, що у відділі чергової частини нікого немає і тут нічого не впізнати: все було розтрощене, розбите, сейфи вирізані болгаркою, розкурочені всі вікна, двері. Скрізь було сміття, валялися патрони, речові докази, наркотичні речовини тощо – все з камери зберігання. На столі були мої речі – все було на місці, окрім посвідчення. Телефон і ноутбук були розряджені.

Ось така фільтрація з боку військових рф. Це коли до тебе приїжджають, примушують до співпраці, погрожують, принижують, б′ють, шантажують, забирають «на яму», залякують.

Забравши речі, я пішов на роботу. Трохи посидів з колегами, перекурив, розповів про ситуацію. Тим часом мене вже розшукували мої рідні, друзі,бо сусіди, які бачили, як мене забирали, сповістили їх.

Коли я повернувся додому і зайшов у будинок, побачив який там був безлад. Все було перевернуте, потрощене, розкидані речі, одяг, крісла, телевізор, шафи, білизна, ковдри. Зникла безслідно ігрова приставка Sony Playstation, моя туалетна вода, гроші, годинник, алкоголь. 

Поки я оговтувався, зарядився телефон і я сповістив своїх рідних та друзів, що зі мною все гаразд і що мені дуже повезло, що по рації їм передали інформацію, яка їх наполохала і вони втекли.

Я продовжував ходити на роботу, хлопці виїжджали на пожежі. Далі все частіше до нас заїжджали військові або їхні представники, які пропонували переходити на бік рф, працювати за хорошу російську зарплатню, легке отримання їхнього громадянства та паспортів. Давали час, говорили про те, що Херсонська область – це вже росія, нічого іншого не буде, що вас всі кинули, - психологічно давили. До речі, перше знайомство в нашій частині з військовими рф відбулося так: усіх поклали на підлогу, перевірили усі документи, мобільні, хто кому телефонує.

>>><<<

Згодом люди все частіше кидали свої домівки і виїжджали з Голої Пристані, адже турбувалися про безпеку своїх дітей та рідних. Так ставалося і у нас на роботі – частина співробітників поступово виїздили хто куди: спочатку через Херсон, на Баштанку, поки стояв Антонівський міст, а вже потім, після його руйнування, до країн Європи через Крим, а хто – через Європу в Україну.

Хто залишався, продовжували нести службу. Я в позаробочий час допомагав своєму другу працювати в його магазині «Бон апетит» по вулиці Ларіонова, слідкуючи за порядком, бо до магазину, починаючи з раннього ранку і до закриття, постійно була величезна черга. Люди боялися невідомості і тому запасалися продуктами та товарами першої необхідності.

Після роботи ми ще розвозили продуктові набори людям похилого віку, які самі не мали можливості прийти до магазину, по списку, який нам надавали управління соцзахисту виконкому міської ради.

Але згодом поставки майже в усі магазини, в тому числі такі як «АТБ», «Підкова» тощо, припинилися, бо неможливо було доставляти продукти з України на окуповану територію. Ми з другом теж працювали ще приблизно місяць, до тих пір, поки не розпродали весь товар.

Вдома я практично не ночував: побоювання, що за мною приїдуть, змушували шукати альтернативних місць для ночівлі. І навіть коли я залишався вдома, то у кімнаті, яка виходить на заднє подвір’я, залишав кросівки, в які я міг швидко вскочити та вибігти, перескочити через паркан і сусідніми дворами втекти, тому що я вже був у їхніх списках і на них чекав.

Так як банкомати у місті перестали функціонувати, дехто налагодив свій бізнес: за певний відсоток давали готівку тим людям, які на їхню карту переводили безготівкові кошти. Люди були і цьому раді, бо якщо всі гроші на карті, то це було непоганим варіантом, бо треба було якось виживати.

Коли з’явилися представники фсб, вони почали розставляти своїх людей на керівні посади, почався збір інформації про тих, хто лояльно ставиться до росії. В нашому місті, виявляється, було достатньо таких проросійських людей, в основному це були люди більш старшого віку, «пострадянського простору», які, можливо, думали, що їм повернуть Радянський Союз чи комунізм. Що їх спонукало до цього – навіть не уявляю…

І, звичайно, навіть просте спілкування могло стати небезпечним, бо якщо ти натрапиш не на ту людину, тебе можуть забрати хоч з дому, хоч просто на вулиці. Бо й на вулиці тебе могли зупинити, перевірити твій телефон, документи, запитати твою позицію, твоє ставлення до росіян. І якщо відповідь не сподобається, то можеш з ними десь поїхати і не повернутися.

В цей же час закінчилися і чергування наших груп, створених міською радою, адже військові сказали: якщо хочете чергувати, носіть такі ж білі пов’язки, як у нас. Але з цим ніхто не погодився.

Військові, які перебували у місті, захопили – як місце дислокації – наш санаторій «Гопри», бо там було багато будівель для проживання. Вони зробили територію, яку охороняли, виставили пости по периметру, задню частину замінували і поставили таблички «міни», щоб ніхто не ходив. Саме там був штаб, куди забирали людей зі списків – або проукраїнськи налаштованих або колишніх атовців. Та вони забирали й просто заможних людей з метою викупу або для того, щоб налякати і люди виїхали, а вони могли безперешкодно забрати їхнє майно.

За словами людей, які жили поруч санаторію, звідти часто можна було почути крики, бо там зробили катівню, кімнати допиту, в які забирали людей і могли тримати і тиждень і більше. Когось відпускали, а когось везли далі.

Якось я проїжджав повз санаторій на велосипеді. Там був російський блокпост. Військовий, який мене зупинив, попросив цигарку. Я відповів, що не палю, а він запитав: «Ти нє знаєшь, как там наши, скоро уже Ніколаєв возьмут?» З цього запитання я зрозумів, що він і такі, як він, не володіють інформацією, що російські війська не можуть просунутися далі в бік Миколаєва, що їх там накривають, всі поля усіяні трупами і розбитою їхньою технікою. Я сказав, що нічого не знаю і поїхав.

По місту зняли українські прапори і повісили російські флагі. Запалили вічний вогонь, який у нас горів усе життя, а перестав лиш тоді, коли під час бойових дій на початку окупації перебили газову трубу і після її відновлення вже не стали запалювати. Але у своїх новинах по всім російським каналам на всю їхню країну повідомили, що «нацисти» з 2014 не запалювали вічного вогню на честь загиблих солдат, а вони нарешті запалили. Всі розуміли, що це брехня, адже він горів в нашому місті все життя.

З’явилися поліцейські, які зупиняли машини, розповідали про правила дорожнього руху рф, яких треба дотримуватися. Повідомляли, що вікна у автомобілях не мають бути затоновані, навіть вимагали штрафи за порушення пдр.

В магазинах поруч з цінами у гривнях тепер писали і ціни в рублях, цим маніпулювало фсб, яке заправляло всім у місті і було по рангу вище за військових рф.

Кожного дня щось відбувалося: було чути вибухи, автоматні черги, зникали люди або поверталися побиті і скалічені, з’являлися новини про колаборантів – тих, про кого ти навіть подумати не міг, що він стане на бік рф. На їхній бік йшли також ображені люди, які хотіли займати якісь посади, але не доросли до них. Багато з них були алкоголіками і наркоманами, вони грали роль «стукачів», які робили брудну роботу.

Згодом у місті запрацював районний відділ поліції, але тепер він був під флагом рф і туди пішли працювати або зрадники, або колишні поліцейські, хто підтримує вторгнення або навіть ті, хто колись відбували покарання і сиділи в СІЗО, а тепер самі стали російськими поліцейськими, які були раді російським рублям у своїх кишенях.

Тож, правила життя у Голій Пристані зараз диктували фсб та військові, які знаходилися на нашій території. Все частіше солдатів рф можна було бачити на вулицях міста, на базарі. На початку вони розплачувалися нашими гривнями і коли ти бачив ці гроші в їхніх руках, то розумів, що на відсотків 80-90 – ці гроші в крові. Ці гроші можуть бути або змародерені або відняті у когось з людей, адже навряд чи в армії рф зарплатню дають українською валютою. Часто ставалося так, що російські військові ж самі влаштовували аварії на дорогах, тим самим піддаючи небезпеці жителів міста, але жалітися було нікому.

Пам’ятаю ситуацію, коли один магазин, повний товарів, був зачинений з початку окупації. І коли від своїх родичів з села приїхала продавчиня, у якої були ключі і з дозволу власника відчинила магазин, то там стояла величезна черга за українськими товарами, адже ті товари російського виробництва, які привозили з Криму, мені здавалися найдешевшими і найпрактичнішими, але їх продавали за такими завищеними цінами в Голій Пристані, що деякі люди просто робили на цьому бізнес, не розуміючи, що людям треба виживати.

Через певний час виїзд через Баштанку було закрито. З’явився інший шлях – через Запоріжжя, Запорізьку область, Дніпрорудне, Енергодар до Василівки. І саме через нього люди виїжджали та заїжджали.

Влітку сталася велика пожежа – загорівся ліс у Гладківському лісництві. Площа пожежі швидко поширювалася, але для того, щоб поїхати туди для локалізації вогню, був необхідний дозвіл військової адміністрації рф. Це було на початку літа, коли вже не було українського зв’язку. Лінії 101, 102, 103 не працювали, тому, при виникненні загорянь, які потребували нашого втручання, громадяни зверталися особисто безпосередньо в наш підрозділ. 

Лиш після того, як представники лісництва домовлялися про наш виїзд, ми могли виконати свої службові обов’язки і виїжджали на гасіння. Нам у цьому дуже допомагали і лісництво, і громадяни Голої Пристані та району. Можна сказати, що ця ситуація була розв’язана завдяки небайдужості наших громадян. Люди допомагали, чим могли: домовлялися на певну годину про збір безпосередньо біля підрозділу, брали в руки лопати, щоб загасити вогонь, підвозили паливо, готували їжу. Тож, завдяки такій згуртованості за кілька днів пожежа була локалізована.

Пересування по місту і по району було ускладнене тим, що на кожному кроці стояли блокпости армії рф. Щоб доїхати до с. Залізний Порт, необхідно було зупинися приблизно на шести блокпостах. І на кожному з них перевіряли автівку, телефон, месенджери, фото, переписки, запитували ставлення до сво.

Саме тоді я вперше за свої 40 років спостерігав за узбережжям Чорного моря у Залізному Порту, на якому не було жодної людини. Воно посеред літа було таке безлюдне і сумне, тому що вперше не вітало гостей з усієї України на своїй території.

На блокпостах перевіряли чоловіків, змушували показувати руки, спини на наявність татуювань. Якщо тату було патріотичне або здавалося їм культовим чи нацистським, то змушували чоловіка пересісти у їхню машину і це був перший крок до можливого зникнення.

На деяких блокпостах стояли військові, які раніше були на нулі, потрапляли під обстріли, вони були більш агресивні і ставилися до українців дуже погано, було таке відчуття, що життя їх дуже потріпало.

Якось я їхав біля блокпоста поруч із ЗОШ№3, а переді мною на мопеді їхав чоловік з дитиною. Я думав, що зупиняють мене, але ні. Коли я пізніше його зустрів і запитав про причину затримки, той сказав, що військовий дістав з кишені жменю цукерок, дав дитині і сказав: «Кушай, ето тебе ат рускіх салдат». Це нагадує поведінку нацистських військових періоду Другої світової війни, коли німці під час війни пригощали дітей шоколадом чи цукерками.

Мій знайомий теж поділився зі мною своїм досвідом спілкування з російськими вояками. На території приватного домоволодіння, де він годував собак, до нього підійшли військові і почали задавати питання щодо представників СБУ, нацистів, бендерівців. У відповідь почули, що СБУ виїхали, а нацистів і бандерівців у нас ніколи і не було. Вони не повірили, продовжили бесіду, але врешті один з них каже: «Батя, протяні руку». Він боявся, але руку протягнув. Той витягнув з брудної кишені цукерки, насипав на долоню: «Пєрєдаш детішкам, штоб голодниє не билі». «Я ті цукерки навіть собакам не віддав, - кинув відразу у комиші і руки вимив». Це і смішно, і страшно одночасно.

Пересування між населеними пунктами під час окупації заслуговує окремої розповіді. Ті, кому треба було, наприклад, потрапити у Херсон, мали їхати або маршруткою або своєю автівкою. І це займало дуже великий час, хоч їхати туди було всього 40 кілометрів. Тому що біля кожного населеного пункту стояли військові блокпости, на яких зупиняли увесь транспорт, виводили хлопців, змушували їх публічно роздягатися, щоб побачити їхні можливі татуювання чи шрами. Перевіряли телефони, речі у чоловіків в першу чергу. Це відбувалося на кожному посту і подорож замість 25 хвилин займала 2 години. Найнебезпечнішим місцем був блокпост там, де раніше було кафе «Наїрі». Там був штаб, куди заводили підозрюваних у приміщення і проводили допити. Деяким людям подорож до Херсону вартувала життя.

Якщо скло машини було затонованим, то все залежало від їхнього настрою. Гарний настрій – роблять попередження, поганий – «розтоновують» ударом приклада по склу автівки. 

Коли їдеш Антонівським мостом і знаєш, які запеклі бої на ньому велися і як він був усіяний трупами – людей і металевими «трупами» техніки, які були просто згорнуті трактором з мосту у річку Дніпро, то стає страшно: очевидцем яких подій став міст, та й досі є…

Поїздка по цьому шляху нагадує початок вторгнення, бо чути шум коліс від пошкодженої нової дороги. Цей шум від пошкоджень траси створила військова техніка, – танки, БТР-и, важкі машини, – яка колонами просувалася в бік Херсону, Чорнобаївки, щоб далі захопити місто Миколаїв.

>>><<<

За тим, як людей у місті ставало все менше, я спостерігав на прикладі наших футбольних команд. Не дивлячись на окупацію, я ходив на тренування з футболу, які відбувалися на футбольному майданчику в центрі міста. У нас завжди орієнтовно було 3 команди, які грали. Та прийшов час, коли залишилося 2 команди, потім півтори, пізніше – одна – ми її ділили надвоє, щоб грати. А в кінці літа нас залишилося так мало, що ми не грали в футбол, а просто пасували один одному м’яча.

Також запам’ятався дуже страшний момент від цих нелюдів, коли вони зайшли у місто та приїхали до міської ради на спілкування щодо співпраці з рф. Вони стояли по периметру подвір’я в очікуванні своїх командирів, які знаходились в приміщенні. Під час цієї події деякі люди стояли в черзі у магазин АТБ, який допродував останні товари. Поруч пробігали собаки, які у нас у місті бігають вільно, бо в нас чудове місто і наші тварини бігають, де хочуть та ведуть європейське цивілізоване тваринне життя. Якась з собак почала гавкати і це не сподобалось одному з військових і він розстріляв її з автомата. Це відбулося просто серед вулиці, серед людей, які там стояли в черзі і ходили неподалік. Усі інші собаки розбіглися. Це була картина живодерства, на яку неможливо було дивитися. Ця людина, якщо можна її так назвати, скористалася зброєю проти слабкої тварини і показала свою слабкість, розстрілявши собаку. Такий вчинок показав рівень їхнього інтелектуального розвитку, рівень ставлення до нас як людей і до тварин, які живуть у нашому місті, до нашої землі і до наших звичаїв.

З часом усі знайомі і друзі виїхали з міста, залишився я і мій друг, з яким ми їздили по місту і робили багато добрих справ. Ми допомагали, кому могли. Особливо людям старшого віку і навіть не дуже звертали вже увагу на тих військових, які рухалися по місту.

У мене було багатенько друзів, старших за мене віком. Хлопці збиралися біля ринку, щоб випити кави та поспілкуватися про будні і про те, що відбувається в Херсонській області. Але згодом комусь щось не сподобалось і хтось їх здав. Одного з них забрали, провели бесіду, залякали і, звичайно, дружний колективчик розпався, адже їх усіх хотіли звинуватити в тому, чого вони не робили і, таким чином, підвищити свої показники того, як вони відловлюють патріотично налаштованих українців, які працюють на українську владу. Але ж ці чоловіки просто збиралися зранку, спілкувалися і розходилися у своїх справах. Тож, після цього випадку усі вони роз'їхалися по всій Європі та на не окуповану територію України.

Був ще один паскудний момент. У Голій Пристані проживали сім'ї атовців. В один із днів ми з другом стали свідками ситуації, коли військові рф оточили вулицю і зайшли у двір родини, син яких був учасником АТО. В цьому будинку вони щось довго робили, а потім вийшли і пішли до сусідів, яким сказали, що там проживали нацисти, які готували терористичний акт, замінували цей будинок і розмінувати його неможливо: «Етот дом готовілі к террорістичєскому акту, поетому ми будєм єго взривать».

Цей будинок і будинок іншого учасника АТО в інший час теж підірвали. Насправді ж ніяких нацистів і замінувань там не було: там були лише домівки захисників нашої Батьківщини. І зробили вони це з ненависті до нашої країни і до людей які її захищали, попередньо промародеривши і забравши всі цінні речі. Так само вони вчинили з пам'ятником загиблим героям АТО у центрі міста, який вони розбили вщент за ніч. На залишках каміння від пам'ятника фарбою із балончиків вони написали за «За лнр і днр».

Це так мерзотно з їхнього боку і неприємно, що люди не знають правди. Тупе, обмежене і обмануте нове покоління, яке просиділо 10 років на телевізорі і вірить в те, що їм розповідає російська пропаганда. Їх просто треба, на мою думку, закрити за великою стіною. Та й до того йде. Щоб вони собі жили за великою стіною, нікуди не виїжджали за її межі, нічого не бачили, сиділи без розвитку, без Інтернету і слухали Філіпа Кіркорова. А ще краще всіх до Кобзона…

Місто почало втрачати кольори життя через цих представників рф, які нам не давали спокою. Ми чули, як за містом ідуть бойові дії та гуркіт снарядів. Ми сподівалися, що ЗСУ десь підходить ближче, десь вибиває ворога, мали надію, що все ж таки деокупують наше місто і чекали. До останнього чекали того моменту, але на жаль цього не сталося.

Пізня осінь показала, що в місті було дуже важко знаходитися. І я, моя подруга і мій друг зібралися і вирішили, що варто виїхати. Більше всього нам цього не хотілося: залишати рідні домівки, рідну землю. Це було дуже важко. І саме тоді я зрозумів тих людей, які виїжджали трошки раніше, ніж я. Ми з другом розуміли, що через Крим нам буде важко виїхати, бо там дуже жорстка фільтрація громадян України. А ми, як представники МНС, дуже для них підозрілі. Тому ми вважали, що цю фільтрацію ми не пройдемо і нас не випустять або навіть заарештують.

>>><<<

Ми збирали речі, потім розкладали їх і знову збирали. Ми не наважувалися зробити цей крок. Моєму другу було важко залишити свій бізнес на території міста Гола Пристань. Йому треба було залишити рідну сестру, яка сказала, що не поїде і залишиться в рідній домівці. Ми планували все декілька днів, потім тижнів і все це було дуже важко для нас, але цей крок уже треба було робити, тому що життя важливіше. Я розумів, що ми з другом – фізично розвинені молоді чоловіки – на вигляд дуже підозрілі. Було зрозуміло, що наша фізична підготовка зацікавить представників ФСБ або російських військових і нас заберуть, бо в місті залишились лише жінки та люди поважного віку.

Ми зібралися з самого рання, поспілкувалися з близькими, хто залишився, попрощалися. Хоч як нам було важко, ми залишили своїх рідних, своїх домашніх улюбленців з надією на те, що ми повернемося. Другу було несолодко, адже він залишав свою сестру, залишав бізнес, який вони плекали і розвивали з юності, як хотів їхній покійний батько.

Наша дорога розпочалася затемна з окупованої рф Голої Пристані в бік Запорізької області до села Василівка, де на той час було єдине місце для виїзду на не окуповану територію нашої держави. В маленькому гарному автомобілі моєї подруги нас було четверо: подруга з сином, я і мій друг. Ми не знали що на нас чекає і що чекати від сьогоднішнього дня.

В планах було виїхати за день з окупованої території. На кожному перехресті, які пересікалися з іншими напрямками по Україні, на нас чекав ворожий блокпост. Як він виглядав: на кожному з них стояла якась кибитка радянського взірця, тут були люди, одягнені в форму. Вигляд у них був не дуже. І навіть у формі вони були не дуже схожі на військових: брудні, засмальцьовані. У них були автомати радянського взірця ак-47.

Але найсмішніше, що здивувало і мене і мого друга, що у них лежали шоломи теж радянського взірця. На кожному блокпосту були таблички, на яких вивісили фото людей, що знаходяться у розшуку. За увесь наш шлях ми нарахували до 25 постів. На кожному блокпосту у нас перевіряли документи, особливо прискіпливо ставилися до чоловіків.

Перевіряли деякі речі і запитували, куди ми їдемо і з якої причини. По їхнім шевронам і знакам розрізнення було зрозуміло, що це представники ЛНР і ДНР. По них було видно що це не професійні вояки. Це були не росіяни, це були жителі Луганської та Донецької області, які пішли воювати за Росію, які свято вірять в цю країну або, можливо, ті, хто потрапив у якусь скрутну ситуацію. Я в них бачив викладачів, працівників заводів, робітників, комунальників тощо. На кожному блокпосту їхні військові просили цигарок: робили характерні жести або просто запитували. Але цигарок у нас не було, бо ніхто із нас не палить, тож ми їм нічого не давали.

На шляху до Василівки, заїжджаючи у населені пункти, ми мали можливість спостерігати кацапські прапори, які були підняті на їх території як свідчення про те, що міста України окуповані.

Дорога для нас була не важка, але напружена, адже було дуже неприємно весь час очікувати щоб, дай Бог, нічого не трапилося. Тому що, слідуючи трасою, ми бачили людей дуже схожих на нас, які виїжджали з території, на якій не може бути життя. Вони теж чекали до останнього. Так само свято вірили, що скоро все зміниться на нашу користь, але цього не ставалося… Як і ми, вони не дочекалися цього дива. І, дивлячись на завантажені речами і людьми автомобілі, ми уявляли, що вони, як і ми, виїжджали з рідного дому, з рідного селища або міста, з рідної землі, залишаючи свої домівки, рідних, близьких, друзів, тварин.

Це дуже страшно і важко, коли ти покидаєш свою домівку. Я тепер розумію і знаю, що дуже багато людей відчули це на собі. Це дуже важкий крок – розпочинати все з нуля, незрозуміло де, як і з ким. І жити й надалі так: увесь час чекаючи на диво, коли можна буде повернутися додому. Це єдине, що дає нам силу жити зараз.

Навігатором користуватися було дуже важко, тому що зв'язку практично не було, ми його ловили на українську sim-карту зі сторони Запоріжжя, але розуміли, що десь під'їжджаємо. По ліву сторону в нас було багато води, з права – окупована територія. Ми розуміли, що за цієї водою, яка знаходилась по ліву сторону, знаходиться не окупована, вільна територія нашої країни.

Коли під'їжджали до Васильківського району, ми проїжджали такі села як Скельки, Шевченківське (здається). Але Скельки запам’яталося на все життя. Здаля ми побачили на трасі велику кількість машин. Як показував навігатор, саме там мав бути блокпост. Ми згрупувалися і оптимістично під'їхали до останньої машини. Перед нею стояло ще декілька автомобілів і ми зрозуміли, що ця колона – це і є черга для виїзду на територію України.

>>><<<

Ми зайняли чергу, але перед нами стояли десятки автомобілів. Ми з другом пішли у розвідку, щоб дізнатися, коли це може статися. Подруга з сином залишилася в автомобілі. Чим далі ми йшли, тим бачили більше автомобілів, які хотіли виїхати. Люди в них були втомлені, дехто розкладав намети, деякі з машин були побиті уламками снарядів, якісь машини ремонтували. Ми запитували, де початок черги і усі нам показували в бік Василівки, до якої іти іще декілька кілометрів до свинарника, якого навіть не було видно. І чим далі ми просувалися і спілкувалися з людьми, тим більше розуміли, скільки днів люди стояли у черзі.

У кінці, де стояли ми, люди перебували день-два, а на початку черги, де люди вже наблизились до самого пункту пропуску, лік дням збільшився до тижня і навіть трохи більше. І це було дуже печально. Ми розуміли, що за день-два виїхати нам не вдасться. Люди, які стояли у черзі, сказали нам, що уже декілька днів нікого не випускають. Причини були невідомі. На цій «дорозі життя», як ми її потім називали і яка запам'ятається на все життя, ми бачили все: малих дітей, хворих, вагітних жінок, людей похилого віку. Казали, що раніше неповнолітніх дітей і вагітних жінок випускали без черги. Та зараз ми розуміли, що цього уже не було, це все закінчилося і всі стояли в одній-єдиній черзі.

Не подобається – їдь до себе додому, отримуй русскій паспорт і живи, радуйся Росії. Дехто не витримував, розвертався і їхав додому, а хтось намагався виїхати через Крим. Ми, дійшовши до початку цієї черги, до місця, де стояв свинарник, побачили блокпост, який вважався дуже важким. Тут військові поводили себе дуже брутально і дуже ретельно перевіряли усіх людей, вони не могли зрозуміти, чому люди виїжджають і їх це дуже бісило.

Коли ми повернулися до своєї машини, перше що ми побачили - це посмішку нашої подруги та її сина. Вони чекали гарних новин, але, на жаль, ми їх не принесли, бо були останні у черзі і уже декілька днів нікого не випускали. Їхні посмішки трохи зів'яли, але вони трималися. Ми почали планувати наші подальші дії, адже ми були вперше на цій території і в такій ситуації, тому не знали як поводитись і що робити. Але ми мали мету, тому підходили до людей, які стояли вже кілька днів і розпитували, якими мають бути наші дії. Чергу за нами зайняли наступні машини, люди які приїхали в них, теж були веселі, як ми.

Ми зрозуміли, що черга, яку ми бачимо, стоїть тут до 17:00, а потім її розганяють для того, щоб люди не бачили, як пересувається військова техніка армії рф. Починалася комендантська година і всі з траси мали роз'їхатися по сусіднім селам і там перебувати до ранку, а вранці черга поверталася до блокпоста. Коли прийшов цей час, ми пофотографували собі на мобільні телефони номери машин перед нами і після нас, щоб розуміти, куди ставати наступного дня. Таким було закінчення першого дня нашої подорожі, коли ми у черзі не здвинулися навіть на 10 метрів. Люди порадили шукати місце, де можна переночувати, бо з цим було важко - усі навколишні села були зайняті людьми з черги. Нам порекомендували пошукати прихистку в селі Скельки, яке знаходилося у кількох кілометрах від цього блокпоста.

Усі почали роз'їжджатися з цієї «дороги життя», бо російські військові почали їх розганяти, погрожуючи тим, що накладуть штрафні санкції і ще один день не будуть пропускати через блокпост. Ми ж поїхали в село Скельки і почали собі шукати місце для проживання і сподіваючись, що застрягнемо тут на кілька днів максимум. Куди б ми не звернулися, практично усі будинки були зайняті і ми зрозуміли, що люди жили уже тут по декілька днів. На одній із вулиць жіночка порадила проїхати до подвір'я її сина Андрія. Ми проїхали далі по вулиці і побачили чоловіка років 30-35, у якого запитали, чи можемо ми у нього переночувати. Він відповів, що люди, які у нього проживали раніше вже виїхали, тому може дати нам прихисток і ми можемо проживати у його будинку, де ще живе його дружина і дитина.

Все це було незвично для нас, але робити було нічого і ми загнали машину до його подвір’я. Господарі не знали нас, ми не знали їх, але вони дали нам дві кімнати, в одній з яких спав я зі своїм другом, а в іншій наша подруга зі своїм сином. Ми розмістилися у гарному будинку, на гарному подвір'ї і, коли познайомилися з його господарями, то зрозуміли, що це дуже чемна, гарна, привітна родина, яка дуже велику роль зіграла в нашому житті. І ми й досі спілкуємося з ними. 

Ось так закінчився наш перший день в селі Скельки. Потім минув другий день. Потім третій. За ці кілька днів наша черга просунулась метрів на 50. Ми раділи і цьому. Але це було лиш завдяки тому, що дехто не витримує і просто виїжджає з черги. Ми кожного дня ходили на початок черги і розуміли, що, як і раніше, нікого не випускають. Ми поверталися, сідали в машину і таким чином у нас минав день за днем. З шостої години ранку ми вже стояли в черзі, а о п’ятій вечора поверталися додому, бо починалась комендантська година і всіх розганяють. Кожного вечора у селі ми ходили в магазин і бачили військових рф, які були п'яні, брудні, задрипані, у драних штанях. Ось такі були взірці російської армії, як казали другої армії світу. Задля своєї безпеки треба було поводитися спокійно, не зачіпати їх, а ще краще обходити стороною.

В той час, коли ми стояли у черзі на цій «дорозі життя», ми бачили дуже багато. Наприклад нас розганяли, коли везли повз блокпост комісію магате. Та частіше возили їх іншою дорогою, щоб вони не ставили нам питань, а ми не розповіли їм правди. Та й правду було б важко розповісти, бо вони послухали та й поїхали, а та людина могла б взагалі навіки зникнути з траси.

Ми бачили військову техніку, яка проїжджала повз нас і ті військові, які їхали на машинах, махали нам, але їм у відповідь ніхто навіть не махнув. Ми бачили дрони, військові літаки, які залітали на територію Запорізької області та скидали ракети та авіабомби туди, де знаходилися наші військові і розбивали міста і села.

Бувало так, що п'яні російські військові їздили на автомобілі, створюючи аварійні ситуації, збивали смітнички, під'їжджали до людей і запитували: “Пачєму родіну нє защіщаєтє? Пачєму толька ми далжни эта дєлать?”. Це, звичайно, було смішно, але відповідь їм не даси, бо зброя у їхніх руках закривала питання діалогу.

Однією із перших мрій після того, як ми покинемо окуповану територію, було заїхати на заправку і випити української кави і з'їсти хот-дог. Це була проста приземлена мрія але і вона тримала нас тоді в тонусі і ми кожного дня їхали займати чергу. Час, проведений разом, нас поріднив. Ми вже спілкувалися як рідня так само із людьми, у яких ми проживали. Кожного дня ми разом вечеряли, спілкувалися, потім йшли до сну. Кожного дня у нас був День бабака: все було одне й те ж. Прийшов день 11, 12, 13… Черга ледь рухалася.

>>><<<

В один із днів перебування в селі Скельки, Андрій, у якого ми жили, повідомив нам, що теж буде виїжджати, бо не може далі перебувати в селі. Розповів, що є серед односельців зрадники і перебувати на окупованій території дуже важко. Я бачив його очах, як йому сумно і як йому жаль покидати своє подвір'я. Як важко йому покидати свою домівку, яку він купив, вдосконалив; своє господарство, в якому були і нутрії, і кури, і качки, і кози, город, яким він жив із дружиною і зі своїм маленьким сином. Він пояснив, що місцеві можуть виїхати поза чергою, тому ми зрозуміли, що доведеться шукати собі нове житло, допоки стоїмо в черзі.

Приємною несподіванкою стало те, що Андрій зі своєю дружиною запропонували нам залишитися в їхньому будинку і бути там доти, допоки ми не виїдемо через блокпост. Він залишив нам ключі і сказав, що краще ми будемо тут жити, ніж хтось чужий займе їх будинок. Це було так несподівано, приємно і радісно, але водночас сумно і страшно, коли власник оселі і вся його сім'я залишає ключ від свого будинку, а сама його залишає. Вони попросили нас подивитися за худобою. Це було до сліз приємно але й дуже боляче водночас. В один із наступних днів ми їх провели і залишилися в чужому будинку за господарів. Андрій виїхав зі своєю родиною і потім уже нам телефонував з не окупованої території.

Завдяки тому, що український зв'язок на той час був у Запорізькій області, він розповів нам про те, як простіше проїхати сірою зоною, яка обстрілюється.

Виїзд з окупованої території відбувався наступним чином. Спочатку треба було записатися в список військової адміністрації. Кожного дня о 16:00 виходив військовий, який зачитував список прізвищ, які йдуть на виїзд. Люди за цей час перетворилися на піддослідних тварин, які збігалися, щойно бачили військового, який іде зі списком. Він вибирав когось із людей, хто міг чітко читати прізвища, бо сам не вмів нормально прочитати цих прізвищ. Ці військові були кавказької національності або інших національностей, які не могли чітко проговорювати українських прізвищ. Кожного дня називали близько 100 прізвищ, але це не означало, що вони всі виїдуть. Згодом і ми потрапили в цей список. Вже ішов 18-й день і ми врешті думали, що ми виїдемо, бо назвали наші прізвища і ми були дуже щасливі і раділи цій новині.

Ми думали, що виїдемо вже цього дня, але щось знову змінилося і наш виїзд знову перенісся.

У цей список ми попали завдяки моїй подрузі, яка спеціально поїхала у Василівську військову адміністрацію, потрапила під обстріл, але все ж внесла нас в цей список. Їй було дуже важко і страшно, адже вона, від’їжджаючи туди, залишала на нас найдорожче, що у неї було – свого сина – і дуже за нього переживала. Вона, розуміла, що нічого хорошого від спілкування з окупантами бути не може. Але вона так хотіла вивезти свого сина на свободу, що її нічого не могло стримати. Справді, вона витримала і обстріл, і неприємні розмови, і цькування. Зустріч з сином, після її повернення була такою щемкою, наче ці кілька години розлуки стали роками. Але так теж могло статися, адже від ворога можна чекати всього.

Ми вдячні за її сміливість і рішучість, за те, що завдяки їй ми маємо можливість продовжувати жити в Україні і чекати, врешті, справедливості.

Ми були дуже раді що врешті це сталося і були готові будь-якого моменту виїжджати. Ми зібрали речі, прибрали в будинку, у нас було безсоння і ми дуже хотіли вже їхати. Наступного дня, коли ми стояли в черзі, знову назвали наші прізвища. Я біжу до автомобіля, заводжу його, щоб стати вже в чергу на виїзд на цій «трасі життя». Тут вже ми перетворилися на тих людей, які чекали виїзду декілька тижнів. Ми були дуже втомлені. Ми практично стали ветеранами цієї дороги, яка змінила нас, змінила наші погляди, бо ми бачили, які є люди. Хто є насправді добрим, а хто ним лише прикидається. А війна показує хто є хто насправді.

Тож коли назвали наші прізвища, ми під'їхали до спеціальної паркувальної зони, куди заїжджають 10 машин і треба швидко розкласти усі речі на землі, щоб міг підійти військовий і своїми брудними руками покопатися у твоїх особистих речах. Окрім цього обшукували всю машину. Перевіряли документи і давали декілька хвилин, щоб зібрати всі свої речі хоча б якось, бо якщо ти не встигнеш, то знову можеш не виїхати і залишитися в черзі. Хоч як було неприємно, але це треба було пережити, бо до свободи залишалося буквально кілька кроків. Після перевірки нас запустили в чергу машин, які просувалися на виїзд в сіру зону. Але перед сірою зоною нас чекав іще один крок. Це фільтрація.

Фільтрацію проводили представники фсб російської федерації. Вони переглядали телефони, всі електронні гаджети і задавали каверзні запитання. Вони відразу пропонували: є щось підозріле в телефоні, то краще видали… Але це була провокація і тоді тебе брали в оборот. То була дуже важка фільтрація але ми її пройшли.

Тепер на нас чекала сіра зона. Я пересів за кермо і ми знову не знали, що на нас чекає далі. Ніхто не знав, як нею їхати. В колоні ми були четверті.  І коли передні машини зупинилися, ми вийшли для того, щоб порадитися як їхати далі. Ніхто не наважувався їхати першим, тому я сказав, що поїду, бо приблизно знаю як і куди їхати. І ми рушили перші в цій колоні, розуміючи, що нас може чекати там все, що завгодно.

Ми бачили, що і справа і зліва дороги лежить велика кількість мін. На її початку ще стояли військові рф і вони всі як один просили цигарки і посміхалися. Нам було гидко дивитися на це, але ми розуміли що ми ось-ось маємо виїхати. Ми заїхали в цю сіру зону, де були вирви від обстрілів, де стояли обгорілі автомобілі від потрапляння в них снарядів або згорілих від того, що з'їхали вправо або вліво і наїхали на вибухонебезпечні предмети,  якими була всіяна ця глиняна дорога. Про цей шлях багато розповідали в новинах і в той момент я згадав про них. Саме коли йшли дощі, ця дорога розкисала і люди не могли виїхати і втрапляли в халепу. Але нам повезло, бо було сухо і ми їхали. Ми чули звуки обстрілів, бачили прильоти зліва і справа. Доїхали до якогось села, від якого мало що залишилось: будинки були зруйновані, але в ньому все одно проживало небагато людей похилого віку.

І ось нарешті настав той момент, коли ми побачили, як вдалині вкопаний в землю, підпертий стовпами, майорить прапор України. Вид у нього був бойовий, він був весь побитий, але він стояв. У нашої подруги з'явилися сльози на очах. Далі ми побачили, як на блокпосту нас зупиняє військовий і подумали, що це знову російський блокпост. Але коли під'їхали ближче, побачили, що це був військовий української армії, збройних сил України, який з нами поспілкувався і вказав подальший маршрут.

Наше життя змінилося буквально за декілька хвилин. Ми раділи, що це все вже трапилося і ми уже виїхали. Далі на трасі нас зустріли військові та поліцейські. Проводили фільтрацію, але це вже така була фільтрація зі сторони своїх, коли тобі хочеться, щоб з тобою розмовляли військові, поліція та СБУ, щоб ти давав якусь інформацію, про щось спілкувався. І коли ти підіймаєш голову і бачиш, що в цьому селі практично в кожному подвір'ї, біля кожного хати майорить прапор України та стоять рекламні білборди українською мовою, тобі незвично це все бачити. Коли в тебе в мобільному антена показує 100% зв'язку, ти розумієш, що в тебе налагоджується життя. І, навіть коли ти це все бачиш, ти ще не розумієш як це тобі вдалося...

Ми випили української кави, ми пообідали українською піцою. І ми, врешті, усвідомили, що ми – виїхали! Ми обнялися, ми раділи, але ще дуже довго не могли звикнути, що можна в телефоні нічого не видаляти, що можна спілкуватися українською. Або російською і тобі за це нічого не буде. Що наші телефони не фільтрують, що наші документи дивляться лише для того, щоб ідентифікувати особу і зрозуміти, що ти не російський диверсант, що тебе не заберуть, не скрутять кайданками руки, не поставлять у власному подвір'ї на коліна… Що тут є свобода слова і свобода життя.

На цей момент війна продовжується, але ми усі спілкуємося між собою. Ми спілкуємося з людьми, які прихистили нас у селі Скельки Запорізької області. Я хочу сказати, що є дуже велика різниця між життям в окупації та життям не в окупації. І ми й досі всі сподіваємося, що все зміниться і ми повернемось додому відбудовувати своє житло, до своїх рідних, які і досі нас там чекають, бо іншого виходу у нас немає. А справедливість обов’язково відновить рівновагу світу.