2022 рік. Війна, окупація, руйнування

Війна, окупація, руйнування, затоплення, знищення майбутнього і людських життів – це страшна подія, яка закарбувалася у кожного жителя Голопристанської міської територіальної громади. Це важкий іспит долі, який проживає кожен мешканець нашої громади.

24 лютого 2022 року о 4 годині ранку голопристанці в тривозі прокидалися від важкого гуркоту військової техніки, вибухів, дзвінків близьких та колег. У кожного було
запитання: «Що трапилося…? Такого не може бути, 21 століття! Що робити далі!?». З першого дня громада, попри весь жах, який відбувався навколо, швидко акумулювалась і продовжувала жити, демонструючи свою позицію всьому світові. Кожен робив свою справу.

Органи місцевого самоуправління на чолі з міським головою Олександром Бабичем, незважаючи на ризик втрати життя, стійко працювали, забезпечуючи життєдіяльність міста та старостинських округів. Завдяки співпраці з підприємцями, фермерами були створені тимчасові гуманітарні локації, де кожен міг отримати картоплю, рибу, молоко та хліб. Задля
безпеки жителів в усіх населених пунктах було організовано патрулювання вулиць. Мабуть, у кожного жителя, була думка: «…ще цей день переживемо, і буде все, як було».

А кожна жінка в думках мріяла про зустріч та вручення короваю на українському рушнику Збройним Силам України. Але ситуація погіршувалась: почались численні полювання на людей, викрадення, фільтрації, побиття, тортури. Але Голопристанська громада не стала на коліна перед окупантами, а почала виходили на мітинги із закликами «Гола Пристань – це Україна!». Увесь світ спостерігав і дивувався сміливості нашого народу. 28 березня 2022 року   окупанти викрали міського голову Олександра Бабича, це стало ще однією раною для всієї громади і поштовхом до ще більшого нескорення.

Населення почало організовувати мітинги, вимагаючи відпустити очільника громади, маючи надію на цивілізованість та здоровий глузд ворога. Час йшов, ситуація ставала ще важчою. Постійні знущання з  місцевого населення, викрадення, обстріли, руйнування будинків, терор, насильницька паспортизація, доноси, змушування до співпраці для більшість громади стало нестерпним і кожен почав робити свій вибір: хтось рятував дітей, вивозячи їх під обстрілами, хтось і досі залишається проживати в нелюдських умовах в окупації зі своїми тяжкого хворими або літніми батьками, дехто проживає на підконтрольній території Україні, а деякі за кордоном, роз’єднані фізично, але єдині в думках та мріях.

А мрія у голопристанців одна на всіх —  настане той найщасливіший день, закінчиться війна і всі повернуться на рідну землю, обіймуть своїх рідних та близьких, відбудують свої домівки і з новими силами відновлять свою громаду.