Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Нестерпно болюча та гірка сльоза Пам’яті людської

25.11.2020
Пролила вкраїна великії сльози, не втопилася ледве. Голубонько, ненько, що накоїли, що зробили з тобою? Людоньки рідні, за що страждання, за що муки? Нема сили, нема волі терпіти, як жити? А так хочеться жити, дуже, дуже! Де сили взяти?
А сила була! У нашого народу багато сили! Не вийшло всих зганьбити, знищити, стерти з землі української люд наш великий, нескорений!
Голод та жах. Ниє та стогне країна. Нескінченна зима людської пам’яті 1932-1933 року, не можна передати біль, муки голодної людини, нещастя селян, народу, якого винищували нелюди тортурами голоду. Щоб вижити їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, голубів, розривали скотомогильники – і вже падалицю – брали і варили, щоб отримати навар. Навесні 1933 року від голоду вмирало щодня майже 25 тисяч осіб, щогодини – тисяча, щохвилини – 17 людей.
Голод охопив територію з населенням 60 млн. чоловік, а кількість жертв досягла 10 млн. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, які зосталися.
У липні 1932 року селянка з Вінницької області зарізала трирічного сина, а його м'ясо обміняла на яйця у сусідів. Страшне коїлось, до діда й баби приїхав онук, дід відлупцював за якусь провину і хлопченя побігло до рідної тітки пожалітися. Коли бабка кинулася шукати малого, то донька призналася, що вони його з’їли.
Від таких фактів волосся піднімається, серце завмирає, дух забиває. На жаль, їх було досить багато.
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий. — Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…
Отак і живу,— проспівала. — Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.
Те, що творилося свідчить про крайні вияви голоду, про те, що людина втрачала свою людську подобу, перетворювалася на звіра. Колишній житель Херсона згадував про те, що жителька Хорлів крала дітей, різала їх на м’ясо.
У сім’ї одноосібника із села Заградовка в лютому 1933 року вмер 12-річний син від виснаження. Мати померлого разом із сусідкою розрубали труп хлопця на частини і вжили у страву...
Голод супроводжувався епідеміями - лютував тиф, шлунково-кишкові захворювання, викликані вживанням непридатних для їжі продуктів. Під час реєстрації смерті не дозволялося вказувати на пряму причину - голод, у свідоцтвах проставляли вигадані хвороби.
Свідків і учасників того страшного часу для українського села залишилось, напевно, небагато. І їхні спогади, скоріш за все, дитячі або почерпнуті з розповідей старшого покоління.
Історію сім’ї своєї прабабусі, мешканки міста Гола Пристань, записала Данильченко Ганна, учениця 10 класу Голопристанської гімназії у 2008 році (за згодою): “Є в у мене прабабуся, Проценко Олександра Іванівна. Народилася вона в травні далекого 1922 року. Скільки пам’ятаю себе, у бабусі лагідна посмішка, добрі очі, теплі ласкаві руки. Ніколи бабуся не кричала, навіть коли я робила шкоду, мовчки кивала головою і дивилася так докірливо, що моє обличчя палахкотіло, як осіннє яблуко, і ставало соромно – соромно.
Потрапив якось мені до рук журнал, а там – чорна свічка із людей і стаття про голодомор в Україні. Страшно так написано, а моя бабуся ще й своє розповіла. Свідок вона, старенький свідок отого страхіття.
…Жили ми з батьками та молодшим братиком на околиці села Рябини, що в Харківській губернії. Батьки працювали в колгоспі, але мало що з того мали. Виручав свій наділ землі, хоч і невеличкий, але з любов’ю оброблений.
Ще, пам’ятаю, на межі росла велика груша – дичка, не раз вона виручала нас, дітей. Влітку грушки терпкі такі, несмачні, а як полежать на землі, та ще й до морозу, почорніють, ото гарні, солодкі. Ми, дітворою, назбираємо і їмо. Але тої весни не встигли вони визріти.
Почали ходити по хатах ще на початку літа, збирати зерно. Хто встиг посіяти, вимірювали землю – скільки можна восени зерна зібрати. Картоплю, буряки не чіпали, а ось зерно, ячмінь забирали до останнього.
Ми встигли посіяти. Тато обурювався, як жити? А тут ще мама злягла, паморочиться її голова, ходити не може. Працював тато не відпочиваючи. Зібрали картоплю, потім стали жито жати.
По дворах уже ходили “ударники”, забирали урожай. Залишали так, що не з’їсти, ні посадити. Тато заховав трохи, закопав біля старої клуні.
А тут ще мама померла, тихо якось так, непомітно. Ще з вечора розмовляла з нами, приголубила, а зранку її нема. Схоронили. А людей в селі все меншало.
У, так званих, середняків забирали раз у раз. У родичів, сім’я яких сім душ мала, зерно забрали все, старші хлопці в місто подалися, а малеча з голоду померла. Та і ми не жирували, як картоплю з’їли, зовсім погано стало.
Прийшли “ударники”, стали зерно шукати, великими дрючками землю штрикали, як собаки винюхували, знайшли. Закричав тато, кинувся оту торбинку з зерном відбирати, а вони не дали. Побили тільки дуже, два дні пролежав тато, далі помер.
Холодно так було, сніжок сіяв, не пам’ятаю як хоронили, тільки ввижається як дядько Іван загорнув у ряднину та й потягнув із хати. Братик уже й плакати не міг, а я як заціпеніла.
І зиму ту пам’ятаю, топити в хаті нічим. Все гілля з дерев обламали, якщо вдалося розтопити, варила якусь баладу. А що малою звариш? Клала у казанок дрючок, листя – ото була їжа. Пухли від голоду та води, руки, ноги великі, ходити важко.
І люди, збайдужіли люди. Страшно так було. Одного разу вийшла з малим на город, а там тітка-сусідка мертва лежить, а очі в небо дивляться. Так і лежала, собаки обгризли, а весною ми, як могли, землею засипали.
Братик зовсім поганий став. Ще до молодої зелені далеко, а їсти зовсім нічого. Кілька днів ми лежали в хаті, холодно, страшно. Братик стогнати почав, а потім говорить: “Диви, диви, хліб!”, та так і помер з посмішкою, щасливий. Напевно, десь там, смакуючи, їсть хліб.
Як я дотягнула до зелені, не знаю. Проростала лобода-щипала, їла, кропиву на сонці покладу-прив’яне, то так і смокчу.
Скільки горя було, згадувати не хочеться. Людей не стало, наче і не було ніколи, ні худоби, ні собак, ні котів. Моторошний був отой рік, страшний. Так і залився він у моїй пам’яті з нелюдським розпухлим обличчям, з пустими дірками замість очей. Незгладиме враження…
Замовкла моя бабуся, і я довго мовчала, адже їй зараз 85 років, а тоді у далекому тридцять другому було всього десять, а братику чотири. Пережити таке, вижити і залишитись такою доброю, лагідною, щирою. Що це? Людська вдача така, що забувається погане, а живеш гарним, чи характер однієї людини? Сильний характер, твердий, що відкидає усі негаразди.
Адже скільки тоді людей таких? А може, то все-таки вдача людська – нести у майбутнє тільки світлі мрії, щоб світло було жити дітям, онукам. Бабуся каже: “Не треба згадувати, нехай погане залишається там, а ви робіть добре, гарне”.
Може права вона? Як би там не було, але хай живуть щасливо усі люди – і ті, що пережили оте страхіття, і ті, що зараз живуть, і ті, що будуть жити».
Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо – українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.
Згадайте нас – бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
Кажуть, що історії властиво повторюватися. Необхідно зробити все, щоб таких трагедій більше не було. Занадто болить і досі незагоєна рана втрат, надто турбує нас запалена від спогадів пам'ять тих, що залишилися в живих.
І в останню суботу листопада у наших молитвах ми згадуємо усіх тих, хто страждав і помер під час великого голодомору. Хай пам'ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу, мудрість і наснагу щоб вірити в найкраще майбутнє на власній землі.
Підготувала начальник архівного відділу міської ради Олена Бишок за матеріалами КЗ «Голопристанська міська бібліотека» та Інтернету




Весь контент доступний за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International license, якщо не зазначено інше.